Дніпро — місто без кулінарного бренду. У киян є "Київський торт", у полтавчан — галушки, у одеситів — оселедець-дунайка. Дніпряни завжди можуть порадити, до якого бару чи ресторану сходити, але що саме ви там зобов'язані скуштувати? І що ви привезете з Дніпра як сувенір? Можливо, найближче, що колись було в Дніпра в якості сувенірної їжі — це печиво "Дніпро" та тістечко "Дніпродзерджинське" (досі не декомунізоване до стану "Кам'янського"). Разом із бартендеркою та знавчинею дніпровської ресторанної сцени Хельгою Логуш, шефинею і авторкою телеграм-каналу "Їжа від тривог" Надією Носковою та гастро-дизайнеркою, засновницею бренду Smaqus Катериною Єременко будемо розбиратися, що воно таке — кулінарний бренд, чи можливо збудувати кулінарний бренд для будь-якого міста і чи справді він такий уже потрібний для процвітання.

Минуло два роки, відколи російські війська зруйнували Каховське водосховище. Всупереч усім похмурим очікуванням, на осушеній території поступово відтворюється флора і фауна Великого Лугу. Та чи справді можливо забути про величезну водойму, яку раніше називали морем? Чи дійсно може відродитися ландшафт, який поступився колись рукотворним водам? Будемо говорити про це з екологом Вадимом Манюком і архітекторкою, дослідницею архітектури Нової Каховки Єлізаветою Евсеєвою.

Презентує видавництво "Kovyla Publishing".

Інколи ми фантазуємо, що ми будемо робити, коли Україна переможе. Наприклад, поїдемо в деокупований Крим чи знову розіб'ємо намети на Кінбурнській косі. Але є речі, які ми вже не зможемо зробити, бо не встигли. Ті, хто не встиг, уже ніколи не побачать Донецьк тоді, коли "Ізоляція" була арт-центром, а не катівнею. Не побачать розквітлий оновлений Маріуполь. Не погуляють довоєнним Херсоном чи Новою Каховкою. Як нам нести в собі провину за те, що частина України для більшості з нас була "сліпою зоною", аж поки не стало пізно? Як тримати в собі пам'ять про те, чого ми ніколи не бачили? Як вибачити собі, що ми цього вже й не побачимо? Будемо говорити про це з історикинею, уроженкою Бахмуту Світланою Каюк, донечанкою, а пізніше маріупольчанкою Діаною Берґ і дніпрянкою/киянкою Катериною Семенюк, яка працює над збереженням пам'яті в межах платформи "Минуле / Майбутнє / Мистецтво".

Подія відбувається у партнерстві з платформою "Минуле / Майбутнє / Мистецтво".

У час, коли благодійні фонди та державні бюджети поглинуті забезпеченням військових та гуманітарниз потреб, культура як ніколи фінансується за залишковим принципом. Водночас за 11 років війни, що ведеться водночас на всіх фронтах — бойовому, дипломатичному, інформаційному тощо — ми вже добре вивчили, що культурою нехтувати не можна, що саме культура зшиває український соціум воєдино та не дає йому рухнути під тиском ошалілої імперії. І саме тому українська культура — ціль у цій війні в не меншій мірі, ніж українська держава.

Між бізнес і культурою в Україні ніколи не було простих стосунків. Часто вони незрозумілі одне одному. Одначе можливо, саме цей тандем спроможний дати громадам у часи війни особливу стійкість. Про те, що стоїть на заваді та як подолати ментальні та організаційні перепони до спільного творення, говоримо з головним операційним директором Work.ua Олексієм Скороходом та менеджеркою культури, артдиректоркою книжкового фестивалю Book Space Вікторією Наріжною.

Подія проходить у партнерстві з INSPIRA.

Життя на помежів'ї світів — особливе життя. Зі шкільної лави ми чуємо наратив України як землі, яку кожен сусід хотів бачити своєю, крізь яку котилися війни і революції, а вона тим часом просто намагалася жити своє хліборобське спокійне життя. Утім, цей наратив, пронизаний безпорадністю і пасивністю, великою мірою сконструйований і нав'язаний зовні. Адже насправді Україна — територія фронтиру. Простору, де зустрічаються і змішуються культури й цивілізації, народжуючи неймовірні нові сплави та флюїдну, гнучку свідомість, здатну до стрімкої адаптації та постійних змін. Про те, як завойовує увагу в сучасній українській історіографії теорія фронтиру і як дух фронтиру проявляється в нинішній війні, говоримо з історикинею Світланою Каюк та з військовослужбовцем, викладачем історії в школі "Майбутні" Андрієм Кобалією.