Інколи ми фантазуємо, що ми будемо робити, коли Україна переможе. Наприклад, поїдемо в деокупований Крим чи знову розіб'ємо намети на Кінбурнській косі. Але є речі, які ми вже не зможемо зробити, бо не встигли. Ті, хто не встиг, уже ніколи не побачать Донецьк тоді, коли "Ізоляція" була арт-центром, а не катівнею. Не побачать розквітлий оновлений Маріуполь. Не погуляють довоєнним Херсоном чи Новою Каховкою. Як нам нести в собі провину за те, що частина України для більшості з нас була "сліпою зоною", аж поки не стало пізно? Як тримати в собі пам'ять про те, чого ми ніколи не бачили? Як вибачити собі, що ми цього вже й не побачимо? Будемо говорити про це з історикинею, уроженкою Бахмуту Світланою Каюк, донечанкою, а пізніше маріупольчанкою Діаною Берґ і дніпрянкою/киянкою Катериною Семенюк, яка працює над збереженням пам'яті в межах платформи "Минуле / Майбутнє / Мистецтво".

Подія відбувається у партнерстві з платформою "Минуле / Майбутнє / Мистецтво".

Життя на помежів'ї світів — особливе життя. Зі шкільної лави ми чуємо наратив України як землі, яку кожен сусід хотів бачити своєю, крізь яку котилися війни і революції, а вона тим часом просто намагалася жити своє хліборобське спокійне життя. Утім, цей наратив, пронизаний безпорадністю і пасивністю, великою мірою сконструйований і нав'язаний зовні. Адже насправді Україна — територія фронтиру. Простору, де зустрічаються і змішуються культури й цивілізації, народжуючи неймовірні нові сплави та флюїдну, гнучку свідомість, здатну до стрімкої адаптації та постійних змін. Про те, як завойовує увагу в сучасній українській історіографії теорія фронтиру і як дух фронтиру проявляється в нинішній війні, говоримо з історикинею Світланою Каюк та з військовослужбовцем, викладачем історії в школі "Майбутні" Андрієм Кобалією.