2022 року ми мріяли запросити до кураторства музичної програми наших давніх друзів, які виручали нас не раз і не двічі, — Module. Але прийшло повномасштабне вторгнення, і замість вигадувати концептуальні музично-поетичні вечірки для книжкового фестивалю, хлопці з Модуля вибрали бути на війні, утворивши Module Squad. Що ж, у п’ятницю, 20 червня, ми отримаємо невеличкий реванш — і заодно зможемо підтримати Module Squad у боротьбі за нашу з вами свободу.

На вечірці до відкриття Book Space 2025 гратимуть резиденти митцівні Module та лейблу Dnipropop — Юрій Буличев, Максим Андрух та Євген Гордєєв. Від Юрія нас чекає його новий глітч-ембієнтний проєкт, від Максима — його сольний проєкт maxandruh (спеціально для Book Space — у супроводі саксофоніста Данила Вінарікова), а Євген побуде з нами в особі щирого провінційного аутсайдера МС Брехунця. А в музику деінде вплетемо барвистий поетичний марафон Харків—Дніпро.

Вхід на подію — за донейт будь-якої суми на збір підрозділу ударних БПЛА “Ясні очі”, де служить співзасновник клубу Module і лейблу Dnipropop Євген Айс. Але для тих, хто забув чи не встиг, можливість задонейтити буде і на місці.

Віддавна в прекрасній Террані людство співіснує з містичним і таємничим, та геть не дружнім. Хитрі фейрі, підступні демони, чорні чаклуни й прибічники темних культів прагнуть знищити людей, розставляючи смертельні пастки, а як ні — бодай утнути якусь капость. Древні спілки відважних чоловіків і жінок, Корпус Паладинів та Колегія Святої Інквізиції, боронять спокій людства, захищаючи світ від темряви. А на сміливців, які наважилися вступити в ці спілки й присвятити себе боротьбі зі зловісним і лихим, чекає суворе навчання й посвята. Шалені пригоди й битви зі злом, нудні лекції й виснажливі тренування з мечем і бойовим заклинанням…. Таке воно, життя студентів — майбутніх лицарів Діви. Про його перипетії повідав нам таємничий метр Грахілья, автор знаменитої серії книг про відважних юнаків, які забажали стати учнями Корпусу Паладинів. Хто ж ховається за цієї загадковою личиною? Саме в Дніпрі на фестивалі Book Space можна буде дізнатися розгадку таємниці!

«Увага! Увага! Ви чуєте голос Вільної України!» Восени 1943-го, в розпал Другої світової, радіопростір Європи заговорив про Україну. Саме такими словами починався кожен ефір, який лунав англійською, французькою, німецькою і навіть російською по кілька разів на день. Слухачі цього радіо, яке називалося «Афродіта», могли дізнатися, наприклад, про те, як юна дівчина, учасниця Української повстанської армії, захопила в полон двох німців на мотоциклі, забрала в них транспорт, зброю, а ще примусила зняти форму й аж тоді відпустила. Не припинило трансляції радіо і тоді, коли німецьких окупантів змінили російські. А озвучував новини з України – неймовірно, але правда – бельгієць Альберт Газенбрукс, який став одним із працівників радіо.

«Радіо Афродіта», це документальний роман, який розповідає історію підпільного радіо, через постать бельгійця Гезенбрукса й людей із якими він працював пліч-о-пліч. Це оповідь про боротьбу, відвагу, мужність, але й про зраду та кохання. Олег Криштопа 14 років проводив інтервʼю, журналістські розслідування та досліджував документи, щоб написати цей роман.

У ХХ столітті бізнес вчився у війська: менеджменту, логістиці. В ХХІ столітті, українське військо, модернізуючись, вчиться у бізнесу. 

Як саме бізнес-логіка допомагає армії? Які моделі управління приносять за собою у військо офіцери — вчорашні цивільні менеджери? Що змінює війна у мисленні бізнесу — крім звичного «підтримуємо сили оборони»? Чи можливою є етика прибутку в умовах фронту? Як виглядає воєнна логістика з позиції підприємця? І, зрештою, чи не перетворюється «підприємницький дух» на ресурс для армії — або навпаки, чи не стає армія новим інструментом для зміни бізнес-стратегій?

Ця дискусія про глибину трансформацій, які непомітно відбуваються на межі двох систем: дисципліни та прибутку, фронту й ринку. Про те, як змінюється саме уявлення про спільне — коли війна робить цю спільність обов’язковою.

Учасники: Євген Лавринюк, військовослужбовець 13 бригади НГУ «Хартія», «Еней», військовослужбовець 13 бригади НГУ «Хартія».

Подія відбувається у партнерстві із "Радіо Хартія" та "Хартія Хаб".

Перший на Дніпропетровщині бібліофільський альманах. Містить статті, спогади, бібліографічні матеріали, що висвітлюють питання книгознавства та бібліофілії у нашому регіоні. Видано видавництвом BMK.

Дніпро — місто без кулінарного бренду. У киян є "Київський торт", у полтавчан — галушки, у одеситів — оселедець-дунайка. Дніпряни завжди можуть порадити, до якого бару чи ресторану сходити, але що саме ви там зобов'язані скуштувати? І що ви привезете з Дніпра як сувенір? Можливо, найближче, що колись було в Дніпра в якості сувенірної їжі — це печиво "Дніпро" та тістечко "Дніпродзерджинське" (досі не декомунізоване до стану "Кам'янського"). Разом із бартендеркою та знавчинею дніпровської ресторанної сцени Хельгою Логуш, шефинею і авторкою телеграм-каналу "Їжа від тривог" Надією Носковою та гастро-дизайнеркою, засновницею бренду Smaqus Катериною Єременко будемо розбиратися, що воно таке — кулінарний бренд, чи можливо збудувати кулінарний бренд для будь-якого міста і чи справді він такий уже потрібний для процвітання.

Презентуємо наукове видання "Новобогородицька фортеця. Козацькі артефакти з колекції Музею історії Дніпра" (набір із 15 листівок та 2 мап, під загальною редакцією Святослава Чирука). Наклад лише 150 примірників! Відбір та атрибуція музейних предметів та експонатів здійснені Маріцею Цирульник та Кирилом Габором 2024 року.

Новобогородицька фортеця була збудована у 1688 році за наказом гетьмана Івана Мазепи. Неофіційно фортеця мала стати спостережним пунктом за Запорозьким козацтвом. У фортеці несли службу як підпорядковані гетьману козаки, так і російські військові.

У 1692 році була атакована військами повстанця Петрика (Петра Іваненка). В 1711 р. – взята в облогу. За умовами Прутського мирного договору ліквідована, але в 1736 р. відновлена під назвою «Старосамарський ретраншемент».

Остаточно занепала після зруйнування Запорізької Січі (1775 р.). Поселення поруч із фортецею називали Стара Самарь, пізніше – Богородичне. Перша археологічна розвідка була проведена ще в 1970 р., але найбільш інтенсивно фортеця досліджувалась на початку 2000-х років (з 2001 по 2012 роки). В цей час дослідження проводились науково-дослідною лабораторією археології Придніпров’я Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара. Згодом, в 2017 р. – Дніпровською археологічною експедицією. Колекція археологічних артефактів з території Новобогородицької фортеці в Музеї історії Дніпра нараховує 511 предметів, знайдених під час експедиції 2017 р. Більшість знахідок представлено керамікою (посуд, кахлі), виробами зі скла, металу (скоби, цвяхи, ножі, картеч). Зустрічаються також монети, натільні хрести, пряжки тощо. Вали фортеці і досі існують та знаходяться неподалік селища Шевченко в межах міста Дніпро.

Презентує видавництво "Герда".

Минуло два роки, відколи російські війська зруйнували Каховське водосховище. Всупереч усім похмурим очікуванням, на осушеній території поступово відтворюється флора і фауна Великого Лугу. Та чи справді можливо забути про величезну водойму, яку раніше називали морем? Чи дійсно може відродитися ландшафт, який поступився колись рукотворним водам? Будемо говорити про це з екологом Вадимом Манюком і архітекторкою, дослідницею архітектури Нової Каховки Єлізаветою Евсеєвою.

Презентує видавництво "Kovyla Publishing".

У мирному житті міста — це осередки безпеки, культурні центри, інфраструктурні вузли й місця концентрації економічних ресурсів. Прифронтові ж міста — простір між евакуацією та виживанням, стійкістю і бюрократією, руйнуванням і плануванням.

Прифронтова Україна — не периферія, а лабораторія майбутнього. Саме тут випробовуються нові моделі охорони здоров’я, освіти, безпеки, локального управління та можливості культурного розвитку на межі. У Харкові, Сумах, Краматорську, Дніпрі та інших постає питання: чи здатна спільнота не лише тримати оборону, а й забезпечувати життя — у постійній небезпеці?

Як поєднати прагнення розвитку — з військовою доцільністю? Які сценарії з мирного життя треба назавжди полишити — але водночас не звести міське життя до «виживання»? Що з практик воєнного часу варто забрати в майбутнє після настання миру?

Чи може бюрократія працювати швидко, коли ворог — за 30 кілометрів? І хто, врешті-решт, ухвалює рішення про життя — чиновники, військові чи самі мешканці?

У дискусії візьмуть участь Вахтанг Кіпіані, історик, військовослужбовець хорунжої служби 13 бригади НГУ «Хартія» (Київ/Харків); Наталя Зубар, керівниця ГО Майдан Моніторинг (Харків); Світлана Ревякіна, головна фахівчиня з профтехосвіти в проєкті МОН (Краматорськ).

Подія відбувається у партнерстві з "Радіо Хартія" та "Хартія Хаб".

Дівчина, яка не любить книжки, рятує їх зі зруйнованих бібліотек деокупованої Харківщини? Так, бо в засніженому Ізюмі може статися і не таке. А ліс, куди не можна ходити, ховає не тільки міни. І що таїться в тому лісі, знає лише мовчазний чоловік, який рятує не книжки — тварин. А, може, знають ще камінні половецькі ідоли на горі. Не ходи на ту гору. Бо можеш побачити те, що не забудеш.

Аліна Дихман — українська письменниця. Народилася в Харкові, живе в Інтерсіті. Більше 10 років працює журналісткою. Наразі із міжнародними прокурорами займається збором свідчень про депортацію українських дітей на рф. Стріляє з луку, доставляє на яскраво-зеленій, як весняна трава, автівці поміч бойовим медикам на фронт, тринькає гроші на книжки та вчить давньоєгипетську мову. Колись вірила в ельфів, тепер — тільки в ЗСУ.

Інколи ми фантазуємо, що ми будемо робити, коли Україна переможе. Наприклад, поїдемо в деокупований Крим чи знову розіб'ємо намети на Кінбурнській косі. Але є речі, які ми вже не зможемо зробити, бо не встигли. Ті, хто не встиг, уже ніколи не побачать Донецьк тоді, коли "Ізоляція" була арт-центром, а не катівнею. Не побачать розквітлий оновлений Маріуполь. Не погуляють довоєнним Херсоном чи Новою Каховкою. Як нам нести в собі провину за те, що частина України для більшості з нас була "сліпою зоною", аж поки не стало пізно? Як тримати в собі пам'ять про те, чого ми ніколи не бачили? Як вибачити собі, що ми цього вже й не побачимо? Будемо говорити про це з історикинею, уроженкою Бахмуту Світланою Каюк, донечанкою, а пізніше маріупольчанкою Діаною Берґ і дніпрянкою/киянкою Катериною Семенюк, яка працює над збереженням пам'яті в межах платформи "Минуле / Майбутнє / Мистецтво".

Подія відбувається у партнерстві з платформою "Минуле / Майбутнє / Мистецтво".

Повномасштабне вторгнення для багатьох стало поштовхом переосмислювати історію України, поглянути на деякі процеси, постаті й події під новим кутом, а інколи й просто зацікавитися ними уперше. Поговоримо про те, які зсуви відбулися саме на рівні масової, неакадемічної свідомості в тому, як ми бачимо нашу історію, які події чи постаті радикально змінили свій імідж в українському суспільстві, які виринули з небуття, а де, навпаки, ще тільки належиться підсвітити і переосмислити. А також торкнемося переосмислення історії на локальному рівні — що ми насправді знаємо про Дніпро і як відбивається це знання на топографії міста і його визначних датах, починаючи з дати заснування.

Кам’яні вишиванки існують тільки в Новій Каховці. Це феномен української культури, який яскраво демонструє брехливість головного пропагандистського наративу, що Південь є російським. Саме тому Єлізавета Євсеєва та інші активість з Нової Каховки так невтомно розповідають про цю окуповану спадщину, історію її створення та символічне значення. На лекції-воркшопі ви зможете дізнатися більше про кам'яні вишиванки, створені українським скульптором-бойчукістом у Новій Каховці, а також власноруч відтворити ці оригінальні архітектурні прикраси, наслідуючи авторську техніку.

Для участі необхідно зареєструватися.

Ті, хто підтримують Володимира Зеленського, вважатимуть цю книгу занадто критичною, а ті хто проти нього – компліментарною. Саме тому ця книга варта уваги.

Шоумен – це фактично перша – відсторонена, наскільки це взагалі можливо – спроба описати саме особистість Зеленського, яка, без сумніву, зіграла ключову роль у подіях 2022 року і продовжує її грати зараз.

Шоумен – це не просто біографія Володимира Зеленського. Це книга про дитинство у Кривому Розі, КВК, російський шоубізнес, антисемітизм та ментальну прірву, що розділяє Україну та Росію. Ця книга дає певне розуміння того, як Зеленський співіснував із російськими наративом про Україну та про нього самого. І того, ким він став — був змушений стати — після лютого 2022 року.

Книга про такого президента і про такі часи має викликати дискусії.

Саме тому видаництво "Чорна гора" переклали її українською.

Ми звикли говорити про культуру війни або як про спадок (корені), або як про прорив у нове (гілки). А якщо ці метафори — затісна рамка? Війна вимагає від нас не просто нових тактик і технологій, а нової системи значень: нової мови честі, нової етики командування, нового типу солдатського побратимства/посестринства — на основі взаємної довіри й автономії.

Це не теоретична фантазія. Сьогодні нова військова культура має матеріалізуватися в конкретних інституціях, які системно й послідовно будують нове українське військо, — не лише завдяки інноваціям на полі бою, а й завдяки вихованню нового покоління військових. Не тільки через армійський прогрес, а й через культурну трансформацію українського війська.

Що ж саме постає на наших очах: історичне повторення, культурна еволюція чи народження нової етики сучасності — військової, цивільної, людської?

Говоримо про це з Єлизаветою Жаріковою, поеткою, військовослужбовицею ЗСУ, бойовою медикинею; Віталієм Скальським, істориком, військовослужбовцем хорунжої служби 13 бригади НГУ «Хартія»; Олегом Кадановим, поетом, військовослужбовцем підрозділу «Гострі картузи»; «Еней», військовослужбовцем 13 бригади НГУ «Хартія».

Подія відбувається у партнерстві з "Радіо Хартія" та "Хартія Хаб".

Потужне видання "Мій Дмитро Павличко" щойно побачило світ у Дніпрі у видавництві "Герда". Його автор — відомий поет, письменник, перекладач, науковець Олександр Ратнер. Із Дмитром Васильовичем їх єднала велика дружба упродовж майже півстоліття та спільна творча діяльність.

Нова книга — унікальна. Тут і найширше коло спілкування Д. Павличка з видатними людьми за його життя, і рідкісні фото, документи, спогади, і, звичайно, поезії.

Дмитро Васильович знав про підготовку цієї книги ще за життя, дав згоду на неї: "Наша дружба має бути зафіксована".

Цей документальний роман, що має 792 сторінки, унікальний за достовірністю і написаний з великою шаною до людини, яка в історії незалежної України назавжди.

Коли говорять про "дніпровський текст", говорять переважно про роман Віктора Домонтовича (Петрова) "Без ґрунту", адже це єдиний текст українського літературного пантеону, в якому описано саме наше місто. А втім, це інтелектуальна проза, яка вимагає від читача певного рівня начитаності. Чи може такий роман стати літературною візитівкою? І чи є для у Дніпра для широкого читацтва інші тексти, інші автори, які, можливо, лише потребують підсвітлення. І — найболісніше питання — чому Дніпро так і не став частим героєм сучасної української літератури? Говоримо про це з літературознавицею, авторкою телеграм-каналу "Укрліт!" Іриною Пасько та Анастасія Теплякова, старша наукова співробітниця музею "Літературне Придніпров'я".

У час, коли благодійні фонди та державні бюджети поглинуті забезпеченням військових та гуманітарниз потреб, культура як ніколи фінансується за залишковим принципом. Водночас за 11 років війни, що ведеться водночас на всіх фронтах — бойовому, дипломатичному, інформаційному тощо — ми вже добре вивчили, що культурою нехтувати не можна, що саме культура зшиває український соціум воєдино та не дає йому рухнути під тиском ошалілої імперії. І саме тому українська культура — ціль у цій війні в не меншій мірі, ніж українська держава.

Між бізнес і культурою в Україні ніколи не було простих стосунків. Часто вони незрозумілі одне одному. Одначе можливо, саме цей тандем спроможний дати громадам у часи війни особливу стійкість. Про те, що стоїть на заваді та як подолати ментальні та організаційні перепони до спільного творення, говоримо з головним операційним директором Work.ua Олексієм Скороходом та менеджеркою культури, артдиректоркою книжкового фестивалю Book Space Вікторією Наріжною.

Подія проходить у партнерстві з INSPIRA.

Поезія Марини Пономаренко акумулює наше проживання війни як буденної неможливості, як недійсної дійсності, як смертельно надривної жаги до (за Стусом) самособоюнаповнення в час, коли всю душу, здається, випито до дна.

Це дуже болісна, іноді навіть розпачлива, але у висліді затято життєствердна поезія, яка спирається на іронію не як на костур, а як на підвалину, що дає змогу не лише міцно встояти на ногах, а й з гордою надією дивитися в майбутнє.

Презентує "Видавництво Старого Лева".

Сприйняття України за кордоном радикально змінилося з моменту повномасштабного вторгнення. Навряд чи багато іноземців стануть питати нині українського туриста: "Україна? Де це?" Ось уже четвертий рік, як наша країна більше чи менше, але майже щоденно на слуху. А втім, якими саме нас бачать? Без сумніву, Україна отримала небачену кількість справжніх фанатів: люди з усього світу їдуть для того, аби разом із українцями стати частинкою історії. Але чимало хто сприймає Україну крізь призму російських імперських наративів і відчуває до українців неприязнь. А ще багатьом ми здаємося просто незрозумілими: наприклад, українська готовність помирати за незалежність лякає — невже не байдуже, під яким прапором жити, якщо головною цінністю є саме людське життя? Якими бачать нас у світі, як подолати непорозуміння і якого іміджу прагнути — про це говоримо у великій дискусії з українськими та іноземними учасниками.

Подія відбувається у партнерстві з PEN Ukraine.

На початку повномасштабного вторгнення багато хто в Україні зізнавався, що утратив можливість читати — навіть серед тих, кому не бракувало для цього побутових умов. Неможливо було зосередитися, читання здавалося практикою, що утратила сенс. Та зрештою книжка повернулася в наше життя. Когось із кижкового ступору вивели гостросюжетні детективи чи фентезі, когось, навпаки, — нонфікшн про українську культуру та історію. Але факт залишається фактом: через більш як три роки повномасштабної війни в Україні процвітають, як ніколи, всі форми читацького дозвілля, а зокрема книжкові блоги та клуби. Про те, чому це так, поговоримо з ведучою трьох книжкових клубів та авторкою телеграм-каналу "Укрліт!" Іриною Пасько та з автором телеграм-каналу "Перехресні стежки" Олексієм Рафаловичем.

«Океани зерна. Як американськe збіжжя змінило світ» – це книга, що була опублікована 22 лютого 2022 року та описує суперництво світових імперій у контролі за виробництвом та продажем зерна протягом кількох століть. Про цю книгу писали BBC, CBC, The Wall Street Journal, Financial Times, та The New York Review of Books.

Ця книга починається з Одеси — а точніше, одеського порту. Там і закінчується. Книга розповідає історію світового політичного процесу, економічного розвитку та урбанізації, промислової революції та війн в Європі та США в контексті контролю за виробництвом хліба і маршрутами експорту зерна. Це доволі незвичний погляд на проблему, адже в школі такої історії не викладають.

У школі нам розповідають про битви, але ми ніколи не заглиблюємось у питання, як так сталось, що солдати однієї з армій були голодними. Ми вивчаємо біографії видатних полководців, але мало знаємо про тих, хто забезпечував коней тисячами тонн вівса, будував залізниці та за законом воєнного часу судив корупціонерів і мародерів.

Зараз ми вже знаємо, що таке безпека та стабільність зернових коридорів та як голод впливає на політичний баланс. Ця книга розкриє вам історію того, як підрив каналів постачання продовольства приводив до політичних конфліктів та воєн.

Презентує видавництво "Чорна гора".

Життя на помежів'ї світів — особливе життя. Зі шкільної лави ми чуємо наратив України як землі, яку кожен сусід хотів бачити своєю, крізь яку котилися війни і революції, а вона тим часом просто намагалася жити своє хліборобське спокійне життя. Утім, цей наратив, пронизаний безпорадністю і пасивністю, великою мірою сконструйований і нав'язаний зовні. Адже насправді Україна — територія фронтиру. Простору, де зустрічаються і змішуються культури й цивілізації, народжуючи неймовірні нові сплави та флюїдну, гнучку свідомість, здатну до стрімкої адаптації та постійних змін. Про те, як завойовує увагу в сучасній українській історіографії теорія фронтиру і як дух фронтиру проявляється в нинішній війні, говоримо з історикинею Світланою Каюк та з військовослужбовцем, викладачем історії в школі "Майбутні" Андрієм Кобалією.

Донедавна кожен переклад з української мовами світу був подією та святом. Від початку повномасштабного вторгнення попит на переклади українських текстів за кордоном різко стрибнув. Як це змінило ситуацію з перекладами з української? Що перекладається найбільше? Чого бракує? Чи вистачає ресурсу наявних перекладачів і чи прибувають нові? Про все це будемо говорити з перекладачкою Анно Вовченко та директоркою літературно-перекладацького фестивалю TRANSLATORIUM.

Подія відбувається у партнерстві з PEN Ukraine та літературно-перекладацьким фестивалем TRANSLATORIUM.

У авангардній поетичній серії «Тонкі лінії» видавництва «Герда» (укладач Станіслав Бельський) вийшли вже 22 збірки — для тих, чиє життя складається, серед іншого, з поезії, і хто знаходить у ній парадоксально розраду під час війни.

Презентація збере в одній події вражаючу поетичну географію: Марія Галіна (Одеса), Максим Бородін (Дніпро), Антон Полунін (Київ), Френкі Фрейр (Київ), Юлія Браташ (Миколаїв), Віктор Шило (Кропивницький), Сергій Муштатов (Львів), Ольга Брагіна (Київ), Даша Суздалова (Київ), Євген Півень (Баштанка), Ніна Паламарчук (Миколаїв), Тарас Ріль (Івано-Франківськ).

Література та музика для війська: традиційний музично-літературний перформанс від Українського ПЕН, на якому відомі українські письменниці та письменники читатимуть свої тексти, а філософи їм акомпануватимуть на музичних інструментах — і все це для зборів на автівки для українського війська.